Стоковые изображения от Depositphotos
Колишній форвард та головний тренер збірної України Андрій Шевченко дав інтерв’ю стосовно вторгнення Росії.
– Як ваша родина в Києві (в оригіналі – Kiev)?
– Київ (в оригіналі – Kyiv). За українською транскрипцією правильно Kyiv. Kiev – це за російською.
– Ви розмовляєте російською?
– Я розмовляю російською, бо мене цьому вчили в школі. В Україні можна вільно говорити російською. Ми не без розбору проти російського народу; ми проти тих, хто підтримує війну. Ми знаємо, як відрізнити народ від режиму. Я точно знаю, що навіть у Росії багато хто проти війни.
– То як ваші рідні?
– Поки що добре. Я розмовляю з ними кілька разів на день. Моя мама Любов і моя сестра Олена вдома, в 25 хвилин від центру Києва. Тепер до них приєдналися й інші родичі, в тому числі моя тітка Ліда, яка чотири дні провела в підвалі.
– Чому ваші рідні не виїхали з України?
– Бо це їхня батьківщина, їхня земля, їхній дім. Я й сам хотів би приєднатися до них. Чому вони мали їхати?
– Бо ось-ось мав вибухнути конфлікт.
– Це не конфлікт, це не спецоперація, як це подають. Це агресія. Злочин проти цивільного населення. Ніхто до останнього не хотів у це вірити. Ми не могли уявити, що Росія зробить це з нами. Нам це здавалося неможливим.
– Ви думали про повернення в Україну?
– Я багато разів думав про це. Але це неможливо. Одразу все закрили. Першими бомбили аеропорти. Тому я вирішив захищати свою країну як можу. Говорити, хто ми, як ми страждаємо. Допомагати постраждалим та біженцям. Реакція в Італії була винятковою.
– Що італійці роблять для України?
– Через GoFundMe ми зібрали 343 764 євро для Червоного Хреста, а також аптечки, ліки, продукти харчування. Інші кошти збирає Фонд «Мілана», який виставив на продаж копію футболок, в яких ми грали в Манчестері, коли виграли Лігу чемпіонів у 2003 році. Мені подзвонив мій друг Джорджіо Армані, який особисто ініціював це. Я розмовляв з мером Флоренції та мером Мілана. Сподіваюся, незабаром зможу оголосити про особливу ініціативу.
– Яку?
– Мілан та Італія – мій другий дім. Мілан – особливо щедре місто. Я впевнений, що він може і прийме багатьох українців, які тікають від війни. Це будуть діти, жінки та люди похилого віку, тому що чоловіки від 18 до 60 років не можуть виїжджати з країни.
– Вони повинні воювати?
– На перший план виходять солдати, які пройшли регулярне навчання. Вся країна об’єднується в тилу.
– Як справляється Зеленський?
– Він діє дуже сміливо. Він об’єднав навколо себе українців.
– В Італії дехто стверджує, що вам варто здатися.
– Ми хочемо миру. Але здатися прямо зараз означатиме втрату свободи. Ми боремося і будемо боротися за нашу свободу і свої права. Ми хочемо наблизитися до Європи. Ми ні на кого не нападали, ми лише захищаємося.
– Чи правильно постачати зброю в Україну?
– Все, що потрібно, щоб захистити нашу країну від агресорів – це правильно. Демократії на нашому боці, і це дуже важливо для нас. Санкції проти Росії також дуже важливі, щоб чинити тиск і знайти дипломатичне рішення.
– Чи правильно виключати Росію з чемпіонату світу?
– Правильно. Поки триває війна, російські спортсмени не можуть змагатися. Я кожного дня молюся, щоб війна закінчилася.
– Ви вірите у бога?
– Звичайно, я вірю в бога. У сім’ї ми всі релігійні. Ми православні, а моя дружина і четверо дітей католики. Але бог один.
– 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною.
– Я тоді був у Москві на турнірі. Цілу ніч ми їхали потягом назад. Ми приїхали до Києва вранці, повного жовто-блакитних прапорів.
– Як склалися ваші стосунки з росіянами?
– Раніше ми були єдиною великою країною. Тепер ця війна стирає все спільне минуле: і в плані культури, і в плані спорту. Великими радянськими футболістами були українці: Олег Блохін, Олександр Заваров, Олексій Михайличенко, Ігор Беланов. Сергій Бубка теж українець, він президент нашого Олімпійського комітету.
– Ви коли-небудь говорили з Берлусконі про Путіна?
– Ніколи. Президент «Мілана» завжди був добрим зі мною. Ніколи не забуду, що він відправив літак, щоб відвезти мого батька з Києва на операцію серця в Італію.
– В «Мілані» у вас був вирішальний пенальті у фіналі Ліги чемпіонів і «Золотий м’яч».
– Це надзвичайна історія, але зараз моя голова десь в іншому місці. Усі мої думки про мою країну. Я прошу Італію зробити все, щоб прийняти тих, хто втікає, і знайти рішення, яке покладе край бійні. Я молюся за це.
– Як ви уявляєте загробне життя?
– Я не знаю, що буде після смерті. Я знаю, що коли ти йдеш, люди тебе пробачають. Я сподіваюся, що у мене буде хороше життя, і що моя дружина та діти – бо я хочу піти першим – пробачать мене. Але зараз я молюся за порятунок моєї матері, моїх близьких та українського народу. Ніхто не заслуговує на ту трагедію, яку вони переживають. Сьогодні наша черга, але я не виключаю, що, якщо Путіна не зупинити, завтра це може торкнутися інших європейських країн, – сказав Шевченко.
По сообщению сайта FootBoom